20 років тому, 26 грудня 2004 року, відбулося повторне голосування (ІІІ-й тур) на виборах Президента України. Перемога виборювалася на майданах, в місцевих радах, судах на дільничних та територіальних виборчих комісіях сотнями чи мільйонами тисяч небайдужих українців.
Через 9 років вони знову вийшли на Євромайдан, щоб захистити свій європейський вибір, а тепер захищають 11-й рік Україну та Вільний світ від російських окупантів та їхніх посіпак.
Що було за місяць до того 26 листопада 2004 року, в Чернігові, згадаймо завдяки «Сіверщині» — газеті РУХу і «Просвіти».
На жаль, про це волають не згадувати ні пересічні українці, а тим більше влада.
ПАМ'ЯТАЄМО — ПЕРЕМАГАЄМО!
Сергій Соломаха
Нація, що прокинулася. Нотатки з помаранчевої революції в Чернігові
Штурм міськрада!
Рішення Київської міської ради про недовіру ЦВК за фальсифікацію виборів стало вибуховим для рад і не тільки. Проте чернігівський міський голова Олександр Соколов із прозорою хитрістю відтягнув сесію міської ради до п’ятниці. Це вже після того, як прилуцький міський голова Микола Бабій висловився чітко.
...Міліція стояла при вході до ради зі щитами, кийками і в шоломах. До десятка тисяч городян вимагають: «ІО-щен-ко!» та «Міліція — з народом!» За командою народного депутата від соціалістів Миколи Рудьковського юрба стала відтісняти міліцію. Нею командував перший заступник начальника обласного управління МВС Іван Кочубей. Прозвучав холостий постріл, і в людей полетіли димові шашки. Люди кинулись назад, але за б хвилин повернулися до дверей міськради, які вже були вільні від міліції. Лунало: «Га-ди!» Запахло газом. Я сам бачив, як із другого поверху міськради чиясь рука кидала шашки. Кочубея відтиснули і взяли під охорону. Хтось зумів здерти з нього полковницькі погони.
Хоча я був у перших рядах мітингуючих, але вважаю заклики М. Рудьковського невиваженими, щоб не сказати більше. Зрештою, якщо треба було зайти у міськраду, це можна було зробити через огорожу, де міліції було мало і була вона без кийків. Проте це зовсім не виправдовує застосування спецзасобів проти беззбройних людей. А тим більше неприйнятною є брехня міліції: мовляв, це люди самі застосували газ. Начальник обласного управління МВС В. Куліда заявив. Що застосування спецзасобів було правомірним. Відтак справедливою є вимога мітингу про його відставку — наяву намагання міліцейського керівництва все списати на полковник Кочубея, який і без цих подій став би вже пенсіонером.Двері відчинили і за ними людей зустріли 6 шеренг міліції. Між ними і людьми стали священники Української православної церкви Київського патріархату отці Олег Сіренко та Ілля Бідняк. «Щоб не допустити кровопролиття», пояснив отець Олег. Блаженні миротворці...
Проте цікаво, як же розвивалися події в цей час на сесії міськради. Коли пролунав постріл, то, за словами депутата Сергія Шумила, міський голова Олександр Соколов сидів незворушно, а самому Шумилу, який вимагав від голови припинити бійню, вимкнув мікрофон. Тоді депутат кинувся до нього в президію і став виговорювати в обличчя — Соколов не реагував. Це дає змогу припусти, що застосування газів проти людей було узгоджено із Соколовим. У всякому разі він мусив би негайно вийти до людей і зупинити беззаконня. Соколов цього не зробив, на відміну, до речі, від київського міського голови Олександра Омельченка. Невипадково люди під міськрадою стали вигукувати: «Який він афганець?! Він — зас...ць!»Сесія прийняла рішення про недовіру ЦВК, але це сталося після рішення обласної ради, яке, на диво, виявилося набагато різкішим. Треба віддати належне голові обласної ради Василю Ковальову та депутатам Віктору Лазарю. Петру Старостишену, Миколі Бутку, народному депутату Владиславу Атрошенку, які домоглися мудрого рішення ради.
До речі, найкумедніше постраждав начальник міського відділу міліції Дмитро Шевчук. Коли міліція кидала в людей димові шашки, хтось серед людей виявився тямковитим і миттю кинув одну шашку назад. Оскільки вона вибухає не зразу, то часу виявилося достатньо, щоб розірватися на начальнику міської міліції. Багато телеканалів показали, як він, дебелий, кричав на сесії міської ради — істерично і зовсім не як військовий. А мені згадується прислів’я про те, що Бог когось там ото мітить...Похід на прокуратуру
Скаргу на дії міліції подали в обласну прокуратуру в суботу, і мітинг з площі перемістився туди. Вийшов перший заступник прокурора Євген Ходико і запевнив, що у понеділок буде попереднє рішення, проте в понеділок отримали відписку: мовляв, іде слідство. До речі, про кожне застосування спецзасобів міліція сама зобов’язана повідомляти прокуратуру. Невипадково головний «герой» Кочубей ліг у лікарню перенервувався, бідака! Зате Валентина Татарчук, мати трьох дітей, отримала струс мозку та перелом двох ребер. Народний депутат Владислав Атрошенко відвідав потерпілу і передав гроші, зібрані на площі, для лікування. До речі, на відміну від Кочубея, якому несуть і везуть, потерпіла В. Татарчук не могла лягти в лікарню, бо в неї не було грошей. А друга міська лікарня, якою фактично продовжує керувати заступник голови обласної державної адміністрації Володимир Фаль, вже давно перетворилася в найдорожчий медичний заклад міста.
Готувався надзвичайний стан?
Про це попереджав Віктор Ющенко в Києві, але ми маємо дані і по Чернігову. Так, за словами коменданта наметового містечка Віктора Рахубовського, ввечері площа була огороджена інженерною технікою, а в театрі затаївся загін спеціального призначення. Команди на розкидання наметів і побиття людей вони не отримали — Кучма злякався?
Є нація!
Коли оголосили рішення міськради, люди стали обніматись і танцювати. Зримою стала українська нація. І потуги команди Януковича звести все до торгівлі (нате Ющенку посаду прем’єра — наче за посади йде війна, а не за чесні вибори) мають на меті забамбулити обивателя. Чи вдасться? Принаймні, частішають розмови: хай, мовляв, ідуть обоє. Думаю, що це сіють гнилі думки прихильники Януковича. Адже йти мають Кучма, Медведчук, Янукович і бажано — геть з людських очей. Відповівши спочатку за фальсифікацію виборів, за махінації з Державним бюджетом, за вимирання українців. А Ющенко мусить стати Президентом, бо він — лідер нації, яка прокинулась.
Коли на площі під час одного з мітингів лунав Гімн України, я бачив, як зняли шапки і заспівали старий чоловік і юнак. Вони не були знайомі. Вони просто стояли поруч. Але вони вже стали єдині у великій і сильній українській нації.
Василь Чепурний.
«Сіверщина» №49 (582) від 3 грудня 2004 року
